Повномасштабна війна в Україні щодня забирає життя – як серед військових, так і серед цивільних. Точна кількість загиблих невідома, але по всій країні ми бачимо свіжі могили, а стрічки соцмереж наповнені некрологами. Здається, вже не залишилося жодної родини, якої б не торкнулася втрата близької людини – це один з найважчих душевних болів, яких завдає війна.
За кожною смертю на війні стоїть декілька людей, що оплакують загиблого. Дослідження, проведене у 16 країнах, охоплених конфліктами, показало: кількість осіб, які втратили рідних, значно перевищує число самих загиблих. Іншими словами, кожна втрата відгукується болем у багатьох серцях – батьків, дітей, подружжя, друзів, побратимів. Горе втрати – масове явище, що матиме наслідки для суспільства ще довгі роки після закінчення бойових дій.
Найсильніше зараз страждають дві групи: цивільні люди, які втратили рідних через війну, та родини військовослужбовців – як тих, хто поліг на фронті, так і тих, хто зник безвісти. В обох випадках горе може мати свої особливості. Цивільні часто втрачають близьких раптово, під час обстрілів, терактів чи окупації, нерідко стаючи свідками трагедії. Родини загиблих воїнів переживають не лише особисту скорботу, а й особливий статус – їхніх близьких шанують як героїв, держава надає допомогу, але це не знімає душевного болю. А коли військовий зникає безвісти, рідні опиняються між надією і відчаєм, не маючи певності ні в житті, ні в смерті близької людини.
У цій статті ми проведемо дослідження того, як люди переживають втрату близьких в умовах війни, які науково обґрунтовані підходи допомагають впоратися з горем, та який міжнародний досвід підтримки родин загиблих існує. Також розкажемо, куди в Україні можна звернутися по допомогу – наведемо перелік перевірених ресурсів і програм підтримки для тих, хто зіткнувся з горем втрати.
Природа горя та втрати
Горе (або травматична втрата близької людини) – це природна реакція психіки на смерть рідної чи дорогої людини. У перші дні та тижні після втрати більшість людей переживають сильний емоційний шок: з’являється відчуття оціпеніння, ніби все відбувається як уві сні чи у тумані. Поширені симптоми горювання включають глибокий сум (нерідко зі сльозами), виснаженість, злість (у тому числі гнів на обставини або навіть на самого покійного) та почуття провини. Можуть бути і фізичні прояви – наприклад, втрата апетиту, проблеми зі сном, слабкість. Важливо розуміти, що немає «правильного» чи «неправильного» способу горювати: кожна людина переживає втрату по-своєму і в своєму темпі.
Існує відома модель п’яти стадій переживання горя (за Елізабет Кюблер-Росс): заперечення, гнів, торг (вмовляння долі), депресія та прийняття. Проте на практиці люди необов’язково проходять всі ці етапи або в такій послідовності. Початковий шок і неприйняття можуть змінюватися хвилями злості чи відчаю, потім вертатися з новою силою. Горе часто накриває «хвилями» – часом ніби відпускає, а потім будь-який спогад чи деталь здатні знову викликати гострий біль втрати. Такі коливання – нормальні; з часом біль поступово вщухає, стає менш інтенсивним, хоча пам’ять про втрату залишається назавжди.
Зазвичай гостре горе пом’якшується протягом перших року-двох після смерті близького. Але інколи трапляється ускладнене, патологічне горе, коли людина застрягає у стані глибокої скорботи на багато місяців і навіть років. У сучасній медицині це називають розладом тривалого горя (prolonged grief disorder) або ускладненим горем. Для такого стану характерні постійні виснажливі переживання (туга, вина, гнів) понад пів року та нав’язливі думки про померлого. Ризик розвитку розладу тривалого горя значно зростає, якщо смерть була раптовою, насильницькою чи особливо трагічною. Так, за даними міжнародних досліджень, майже половина людей, які втратили близьких внаслідок раптової насильницької смерті (наприклад, через убивство, аварію чи воєнні дії), стикаються із симптомами патологічного, затяжного горя. Іншими факторами ризику є втрата дитини або партнера, множинні втрати за короткий час, а також відсутність соціальної підтримки для людини, що переживає горе.
Горе втрати часто поєднується з іншими психологічними наслідками. У тих, хто пережив травматичну загибель близьких, можуть проявлятися симптоми посттравматичного стресового розладу (ПТСР): настирливі спогади про подію, тривожність, порушення сну. Депресія і тривожні розлади також нерідко розвиваються на тлі тяжкої втрати. Саме тому психологи наголошують на важливості не залишатися наодинці зі своїм болем і вчасно звертатися по допомогу – про це поговоримо детальніше далі.
Втрати серед цивільних: психологічні наслідки
Війна забрала життя тисяч мирних жителів України – удома, на вулицях, у школах, на вокзалах. Ці смерті часто трапляються раптово і насильницько, без жодного попередження чи можливості підготуватися. Умовно кажучи, людина могла піти по хліб і не повернутися через ракетний удар, або загинути разом із родиною від бомбардування. Для близьких це шок і травма: вони не встигли попрощатися, не мали шансів врятувати чи бодай зрозуміти, що відбувається. Таке раптове позбавлення найдорожчих людей залишає глибокі психологічні рани – горе часто переплітається з почуттям несправедливості, шоку, а іноді й «провини вцілілого», коли людина запитує, чому вижила вона, а не її рідні.
Чимало цивільних сімей втратили одразу кількох близьких. Особливо страшно, коли внаслідок обстрілів гинуть діти – на жаль, повномасштабна війна вже зробила сиротами тисячі українських хлопчиків і дівчат. Станом на середину 2023 року фонд “Діти Героїв” опікувався понад 4400 дітьми, які втратили одного чи обох батьків через воєнні дії. Кожна така історія – це зламані долі, важкі переживання для маленьких і дорослих. Діти, які бачать смерть батьків, можуть отримати глибоку психологічну травму на все життя, якщо вчасно не надати їм допомогу.
Горе у цивільних переплітається з загальною травмою війни. Люди, що втратили домівку чи були змушені тікати від бойових дій, одночасно оплакують і близьких, і втрачений дім, колишнє життя. Часто їм доводиться приймати важкі рішення – наприклад, евакуюватися, залишивши на окупованій території могили рідних, або жити безвісти про зниклу людину, не знаючи, жива вона чи ні. За таких умов нормальний процес горювання може бути перерваний або відкладений: людина ніби “заморожує” свої почуття, щоб вижити й подбати про живих. Та рано чи пізно приглушений біль проривається – нерідко вже в більш безпечному місці, коли приходить усвідомлення втрати.
Щоб допомогти цивільним пережити горе втрати, дуже важливо давати їм можливість попрощатися з загиблими та відчути підтримку спільноти. Похорон і прощальні обряди мають велике значення: вони створюють безпечний простір, де людина може виплеснути свої емоції і провести межу між життям і смертю близького. Спільні ритуали і пам’ятні церемонії – від поминальних служб до народних вшанувань героїв – надають скорботним родинам відчуття, що їхній біль розділяють інші, громада і держава. Дослідження підтверджують, що такі ритуали і соціальна підтримка допомагають пережити втрату та навіть знижують ризик розвитку патологічного затяжного горя. Тому і держава, і волонтери намагаються оточити постраждалі сім’ї турботою: допомагають організувати поховання, надають матеріальну допомогу, психологічну підтримку. Зрештою, найважливіше для людини, яка втратила близького, – знати, що вона не сама у своєму горі, що поруч є люди, готові вислухати і підтримати.
Родини полеглих і зниклих захисників: особливості горя
Коли гине військовослужбовець, його родина переживає горе, тісно переплетене з гордістю та суспільною шаною. З одного боку, це чоловік чи син, батько чи брат – рідна людина, яку більше не побачиш і не обіймеш. З іншого – він герой, що віддав життя за Батьківщину, і суспільство вшановує його подвиг. На похорон до загиблих воїнів приходять десятки людей, військові побратими віддають останню шану, держава обіцяє підтримку родині. Для багатьох близьких це стає джерелом світлої гордості й сенсу – розуміння, що смерть була недаремною. Але водночас жодні почесті не скасовують особистого болю утрати. Вдови, батьки і діти полеглих нерідко опиняються сам на сам із своєю тугою, вже після всіх похоронних церемоній. Вони можуть відчувати себе спустошеними, розгубленими в новій реальності. Особливо важко даються перші свята без чоловіка чи тата, річниці загибелі, та навіть звичайні буденні моменти, коли поруч бракує рідної людини.
Додатковим випробуванням для родин загиблих військових стає вирішення формальних питань. Після загибелі захисника сім’я отримує статус члена родини загиблого, їй належать державні виплати, пільги, нагороди. У перші дні до них приходять представники військкомату чи командири – повідомляють звістку, допомагають з організацією поховання, оформленням документів. Згодом, залежно від країни, діють програми підтримки: наприклад, в армії США існують офіцери по роботі з сім’ями загиблих, які можуть роками допомагати вирішувати соціальні питання. В Україні також поступово розвиваються подібні сервіси, хоча значну роль відіграють волонтерські організації. Увесь цей офіційний і побутовий клопіт може відсувати безпосереднє переживання горя на задній план – іноді близькі “на автопілоті” оформлюють папери, займаються похороном, приймають співчуття, а справжнє усвідомлення втрати приходить пізніше, коли стихає метушня.
Окремо треба сказати про родини, чиї близькі військові зникли безвісти або потрапили в полон. Така ситуація психологічно навіть тяжча за підтверджену смерть. Рідні перебувають у постійному підвішеному стані: між надією та страхом найгіршого. Подібну втрату психологи називають “невизначеною” або “амбівалентною”. Людина ніби і втратила близького, але не має остаточного факту смерті – а отже, зберігається надія. Через цю двозначність родичам вкрай важко адаптуватися: вони чіпляються за найменший шанс, відмовляються кардинально змінювати життя (наприклад, переїхати чи знову одружитися), поки не буде ясності. У такому стані горе зависає на невизначений час. Деякі сім’ї зниклих безвісти чекають роками і навіть десятиліттями – згадаймо хоча б матерів солдатів, зниклих після Другої світової чи воєн на Балканах.
Психологи, що працюють із сім’ями зниклих, зазначають: найважливіше – навчити людей жити далі, незважаючи на невизначеність. Фахівці Міжнародного Червоного Хреста та інших організацій використовують спеціальні підходи, що допомагають пережити “заморожене” горе. Зокрема, рекомендується перемкнути фокус з питань “живий чи ні” на повсякденне життя: знайти нові смисли та ролі для себе, зайнятися справами, які дають відчуття контролю (хай навіть у дрібницях). Важливо дозволяти собі одночасно відчувати протилежні емоції – і надію, і сум, і гнів – не засуджуючи себе за них. Корисно підтримувати психологічний зв’язок із зниклою людиною через спогади, символічні жести (наприклад, запалювати свічку, писати листи) – але водночас потроху будувати нові соціальні зв’язки, дружити, працювати, жити для тих, хто поруч. Дотримуючись таких принципів – осмислення ситуації, частковий контроль над тим, що можна контролювати, відкритість у почуттях та поступовий пошук нового – родини зниклих вчаться існувати з двозначною втратою. Це не означає здатися чи забути – це означає продовжувати жити, зберігаючи надію і пам’ять одночасно.
Масштаби проблеми зниклих безвісти в цій війні величезні. За офіційними даними, в Єдиному реєстрі зниклих безвісти України значаться близько 63 тисяч осіб. Це десятки тисяч сімей, що не мають ні могили, ні відповіді. Для них надзвичайно важливо отримувати інформацію про пошуки – держава і міжнародні організації зобов’язані докладати зусиль, щоб встановити долю кожного зниклого. Але не менш важлива й психологічна підтримка: спілкування з іншими родинами, які переживають те саме, консультації психологів, групи взаємодопомоги. У деяких містах України волонтери і фахівці вже організовують такі групи для дружин і матерів зниклих військових, де люди можуть поділитися болем, поговорити про свої переживання з тими, хто їх розуміє.
Науковий і міжнародний досвід подолання горя
Сьогодні у світі напрацьовано чимало методик допомоги людям у горі. Існують спеціальні форми психотерапії, спрямовані саме на переживання втрати – наприклад, терапія ускладненого горя (Complicated Grief Therapy, CGT), розроблена в США. Цей підхід передбачає приблизно 16 сесій із підготовленим терапевтом, протягом яких людина поступово вчиться жити далі, не втрачаючи зв’язку з померлим. Зокрема, терапевт допомагає клієнту відновити здатність нормально функціонувати і будувати плани на майбутнє, а також говорити про смерть близького без нестерпного болю. Програма CGT включає сім ключових елементів: пояснення природи горя, навчання управляти болісними емоціями, поступове планування майбутнього, відновлення соціальних зв’язків і ролей, докладну розповідь історії втрати, адаптацію до життя серед постійних нагадувань про померлого та збереження світлої пам’яті про нього. Дослідження показують, що таке структуроване опрацювання горя суттєво покращує психологічний стан тих, хто страждає на затяжне горе. Іншими ефективними підходами є когнітивно-поведінкова терапія, адаптована для переживання втрати (акцент робиться на прийнятті реальності смерті, подоланні почуття провини, формуванні нових смислів), та групова терапія для людей, які переживають подібний досвід втрати.
Важливо, що психологічна допомога ефективна не лише при патологічному горі, а і для профілактики ускладнень у процесі нормального горювання. Своєчасна кризова інтервенція та психосоціальна реабілітація здатні зменшити ризик розвитку тяжких розладів у майбутньому. І навпаки, якщо горе і травму ігнорувати, “заганяти” вглиб себе, це може призвести до хронічної депресії, посттравматичних симптомів чи психосоматичних захворювань. Тому психологи радять не соромитися звертатися по допомогу – розмови з кваліфікованим фахівцем зовсім не означають, що ви “слабкі” чи “божеволієте”. Навпаки, підтримка збоку допоможе пережити трагедію екологічніше: дати вихід своїм почуттям, переосмислити те, що сталося, і поступово повернутися до життя.
Приклад: під час спеціалізованих програм для сімей загиблих військових психологи використовують ігрові методики, арттерапію та ляльки, щоб у безпечній формі допомогти дітям виразити свої переживання та страхи. Фахівці зазначають, що творчі підходи й групові заняття часто дозволяють досягти глибшого пропрацювання горя. Наприклад, у благодійному проєкті “Кемп+” для родин полеглих героїв застосовують комплексний підхід: і індивідуальні консультації психологів, і тілесно-орієнтовану терапію, і арттерапію, і спеціальні тренінги для дітей та батьків – усе, щоб створити простір, де можна безпечно прожити емоції втрати, невизначеності, страху. Психологи працюють як з дорослими, так і з дітьми – скажімо, дитячі психологи фонду “Право на захист” облаштовують ігрові кімнати та виїздять мобільними бригадами до шелтерів, де проживають родини переселенців; групові ігри й артзаняття допомагають дітям прожити горе за загиблими батьками та адаптуватися до нових обставин. Українські та світові фахівці діляться досвідом, що комплексна підтримка – поєднання емоційної, соціальної та інколи духовної допомоги – значно полегшує переживання втрати.
Окремо варто згадати про групи підтримки та спілкування з іншими людьми, які зазнали схожого горя. Коли людина бачить, що вона не одна у своїх стражданнях – це вже саме по собі полегшує тягар. В багатьох країнах діють спільноти родин загиблих, взаємодопомога яких стає порятунком для вдов, сиріт, осиротілих батьків. Яскравий приклад – американська неурядова організація TAPS (Tragedy Assistance Program for Survivors), яка з 1994 року цілодобово надає безкоштовну психологічну підтримку і консультації всім, хто втратив близьких військових, організовуючи спільноту “на рівних” для таких сімей. Подібні групи та фонди нині з’являються і в Україні – люди об’єднуються, щоб разом легше пройти через чорні дні. Таке єднання у скорботі не знімає болю, але дарує нові смисли: пам’ять про загиблих перетворюється на спільні проєкти, благодійні ініціативи, волонтерську допомогу іншим, хто постраждав від війни. У результаті і особистий біль поступово трансформується – стає менш гострим, коли людина відчуває, що робить щось добре в пам’ять про близького.
Глобальний досвід показує: горе – це процес, який потребує і часу, і підтримки. Неможливо “вилікувати” душевний біль миттєво, але можна зробити так, щоб людина не залишалася сам на сам із ним. Комбінація професійної терапії, підтримки родини та друзів, участі у спільноті – дає найкращий результат. Людина поволі вчиться жити з втратою: не витісняючи пам’ять про близького, але й не дозволяючи цій втраті зруйнувати її власне життя. Це складний шлях, проте з розумінням, терпінням і допомогою – його реально пройти.
Як підтримати себе, коли болить: прості, але важливі речі
- Не ігноруйте базові потреби
Сон, їжа, гігієна — це не «дрібниці», а основа виживання. Навіть якщо апетиту немає — пийте теплі напої, з’їжте щось легке. Якщо не спите — спробуйте лягати в одній і тій самій годині, навіть без засинання. Тіло в стані втрати потребує режиму, навіть якщо душа кричить.
- Визнайте свої емоції — будь-які
Злість, провина, розпач, апатія, заціпеніння — усе це нормальні реакції на втрату. Горювання — це не «лише плакати». Якщо не відчуваєте нічого — це теж варіант норми. Не змушуйте себе бути «як треба». Ваш біль — унікальний.
- Уникайте великих рішень «на гарячу голову»
Не поспішайте з переїздом, продажем речей, різкими заявами про життя. Рішення, прийняті в піку емоцій, часто стають додатковим тягарем. Дайте собі час. Якщо щось «пече» — краще запишіть у щоденник і перечитайте через кілька днів.
- Попросіть про допомогу (навіть якщо важко)
Один телефонний дзвінок, одне повідомлення — можуть стати точкою опори. Скажіть близьким чесно: «Мені зараз важко. Я не знаю, що мені треба, але я хочу не бути один/одна». Люди часто не знають, як допомогти — їм потрібно знати, що ви не проти бути поруч.
- Дозвольте собі жити далі — навіть із болем
Біль не зникає одразу. Але поступово ви зможете його носити так, як носять шрам — з повагою до втрати, але не з відмовою від життя. Маленькі радощі — кава, пісня, обійми — це не зрада пам’яті. Це прояв вашої життєвості.
Де шукати допомогу в Україні
В Україні вже діють організації та служби, що спеціалізуються на підтримці людей, які втратили рідних через війну. Нижче перераховані кілька перевірених ресурсів, куди можна звернутися по допомогу:
- Гаряча лінія кризової допомоги Українського ветеранського фонду – загальнонаціональна безплатна лінія психологічної підтримки, запущена в червні 2022 року для ветеранів, їхніх родин і всіх українців, хто опинився в кризі. Працює цілодобово, анонімно; професійні психологи-консультанти вислухають і допоможуть знайти вихід (номер: 0 800 33 20 29, дзвінки безкоштовні).
- Благодійний фонд “Право на захист” – Служба турботи про психічне здоров’я, програма безоплатної психологічної та психосоціальної допомоги для внутрішньо переміщених осіб та постраждалих від війни (діє з березня 2022). Фонд надає індивідуальні консультації дорослим і дітям, працюють мобільні бригади психологів у різних регіонах. Звернутися можна через сайт фонду або за телефоном гарячої лінії (контакти – на офіційних ресурсах фонду).
- Благодійний фонд “Голоси дітей” – програма “Кемп+”. Організовує 21-денні реабілітаційні табори для сімей загиблих військових, де з родинами працюють психологи, арттерапевти, тілоориєнтовані терапевти та інші фахівці. Такі табори допомагають як дорослим, так і дітям прожити емоції втрати у безпечному середовищі однодумців. Окрім таборів, фонд “Голоси дітей” має також постійну гарячу лінію психологічної допомоги дітям війни, зокрема дітям загиблих героїв (контакти: 0 800 210 106 або месенджери за номером +38 095 785 6069).
- Благодійний фонд “Діти Героїв” – всеукраїнська програма підтримки дітей, які втратили одного чи обох батьків внаслідок війни. Фонд забезпечує фінансову допомогу, юридичний супровід, сприяє навчанню та розвитку дітей до повноліття, а також надає професійну психологічну допомогу дітям-сиротам. Щоб отримати підтримку, можна заповнити заявку на офіційному сайті фонду або зателефонувати до координаторів програми (контакти – на сайті childrenheroes.org).
Ці ресурси – лише декілька прикладів, що допоможуть вам не залишитися наодинці зі своїм горем. Пам’ятайте: простягнута рука підтримки є, варто лише не боятися її прийняти.
